«Мені свердлили груди, трощили коліна, зламали щелепу» – Ірина Бойко
«Руки чорні були. Ребра зламані. Це так били в Антрациті за українську мову»

Ірина Бойко – волонтер, вона з травня 2014-го допомагала українським військовим і вивозила людей із зони конфлікту на Донбасі. Разом із своєю групою потрапила у заручники до «казаків» Ігоря Безлера, а потім піддавалася нелюдським катуванням бойовиками горлівського «Беркуту ДНР».

– Я, Бойко Ірина Євгенівна, проживаю у місті Полтава. До початку воєнних дій я була керівником благодійного фонду, який заснувала у 2006-му році. Волонтерська діяльність мені взагалі близька, бо людський біль для мене завжди вище від усього.

Коли у 2014-му почалися бойові дії, то я не просто працювала, я жила усім цим. На той момент я була заступником керівника полтавської самооборони. Ми працювали з силовими структурами, ми працювали з міліцією, ми працювали зі Службою безпеки. Ми надавали пасивну допомогу, виконували завдання, які перед нами ставилися.

На певному етапі, коли виникла така необхідність, був відкритий блокпост підготовки до служби на Сході. Вчили хлопців, які проводити огляди… Були хлопці і з Донецької області, і з самого Донецька… У одного з них мама була у Донецьку. І коли там були дуже сильні обстріли, подзвонили нам і попросили вивезти людей, які не можуть самі виїхати, в Україну.

У 20-х числах травня 2014-го року, була створена одна з перших груп, яка вивозила жінок і дітей із зони АТО. І до того, як ми попали в полон, ми вивезли більше 30-ти сімей
Тоді, десь у 20-х числах травня 2014-го року, була створена одна з перших груп, яка вивозила жінок і дітей із зони АТО. І до того, як ми попали в полон, ми вивезли більше 30-ти сімей. Ми вивозили діток, бабусь, котів, навіть пташку вивезли.

Ми під’їжджали до блокпостів і вантажилися. Люди, в силу можливостей, підходили максимально близько до нашого крайнього блокпосту. Проте, це практично вже була буферна зона. Траплялося, нам доводилося утікати. Два рази ми благополучно втекли, а ось на третій раз уже не склалося. То була цільова поїздка. Крім того, що ми їхали вивозити людей, ми ще й везли і провізію для 25-тої аеромобільної. Це було Зеленопілля.
«ПОЛОН». УМОВИ УТРИМАННЯ

Десь через місяць мені дали матрац, подушку і покривало. Це все слугувало мені ще й одягом. Мій одяг був дуже закривавленим, його забрали
– У полон я потрапила 20-го червня 14-го року і провела 103 дні у абсолютно непридатних для людей приміщеннях. Спочатку це був гараж. Десь через місяць мені дали матрац, подушку і покривало. Це все слугувало мені ще й одягом. Мій одяг був дуже закривавленим, його забрали… Ну, а новий де мені знайти? Потім один із охоронців приніс одяг своєї дружини. Там не всі нелюди, там є і нормальні люди. Ну, за це його, звичайно, покарали.

Перші чотири дні – це було просто пекло! Кожного дня «розстрілювали», тобто погрожували розстрілом. Пам’ятаю 10-го липня сказали: «Зараз цю помити і розстріляти!». Уявляєте, з яким «задоволенням» я йшла митися?

Утримували мене окремо. Але час від часу заводили людей у камеру, тобто в цей гараж, тільки для того, щоб їх побити, познущатися над ними. Потім їх забирали і більше до мене не приводили…

Воду приносили. Їжу – інколи. Перший час, до 5-го серпня, з їжею було взагалі «сумно». Раз у тиждень – і вже добре А потім кожного дня вже була їжа, один раз у день, але щодня по-трішечки.
КАТУВАННЯ У АНТРАЦИТІ ТА ГОРЛІВЦІ

Це був дубець. Верхня частина мого тіла – це «відбивна по-антрацитівськи». Були удари дубцем по голові, поки не перебили геть вухо
– Перші чотири дні мене постійно били. У перший день просто тягали за волосся, водили «на розстріл» – стріляли над головою. Потім знову кидали у той куток, в якому була перші дні. На другий день це був дубець. Верхня частина мого тіла – це «відбивна по-антрацитівськи». Це більше десятка ударів: чи то 16, чи то 19. Я просто намагалася стояти і рахувати. Зараз уже забула. Це були удари дубцем по голові, поки не перебили геть вухо.

Руки ось до сюди були просто чорного кольору.

Тут два ребра, тут ребро зламане. Це Антрацит. Це так били в Антрациті за українську мову

Тут ось (показує) дуже багато шрамів залишилося. Руки ось до сюди були просто чорного кольору. Тут два ребра, тут ребро зламане. Це Антрацит. Це так били в Антрациті за українську мову. За слово «його» мене двічі рубанули дубцем по спині.

Мене так били, бо вважали, що я командир. Хлопцям моїм сказали, що мене розстріляли і я вони сказали, що я командир цієї групи, яка приїхала. Тож вони мене били і за те, що я «нехороша людина», ще й мужиками керувати взялася.
Потім нас чотирьох привезли в Горлівку. Нас везли у відкритій машині. Везли, як скотину, прикованими наручниками до каркасу, до дуг. Ми під дугами сиділи. Були вже дуже сильно побиті. У мене, мабуть, був струс мозку, бо голова розривалася, дуже сильно боліла голова. Коли привезли в Горлівку, то буквально одразу нас завезли у райвідділ. Коли стягували з машини, то били в лице кулаком. У мене ось у цій частині (показує) шість переломів кісток лиця. Плюс перелом щелепи, перелом носа… Ніс стояв ось так (показує). Мені дуже повезло, бо ось тут ще був перелом скроневої кістки, але лівша попався.

Далі було ще страшніше. Потім були плоскогубці, якими висмикували нігті на пальцях ніг, пальці просто трощили. Це було на лівій нозі. Потім був молоток. Молотком били коліна (показує рани).

Ось, якщо сісти, то буде добре видно розбиті коліна – відбивна.

Ось шрами від молотка… Це свердла – більше 20-ти разів тіло просвердлене свердлом. Це теж шрам від молотка. Це все було розбито. Ось це розбиті коліна молотком. Не знаю, як я ходжу. Свердлили груди… Це все свердла, молоток, плоскогубці… Знущалися, як могли.

Очі… Це око було йому незручно вийняти, не з руки. То його облишили, а ось цьому дісталося більше – це око пошкодили. Воно тепер нічого не бачить. Це око виймали ложкою. Тобто цей чеченець старався висмикнути око, тобто пошкодити так, щоб воно витекло. Я не знаю, чому, але коли він вийняв ложку і побачив, що око на місці і другий раз спробував вставити ложку, то один із бойовиків, які були присутні, пожалів мене і сказав, щоб око більше не чіпали.
Мені дуже сильно повезло – мені відрізали тільки один палець. Одному відрізали три пальці на лівій руці… А одному відрізали чотири пальці на правій руці

Є ще у мене ось таке…

Я соромилася спочатку, показувати не хотіла… Чотири місяці, а в мене ще рани не позакривалися. Мене ж привезли через чотири місяці. Мені дуже сильно повезло – мені відрізали тільки один палець. Моїм соратникам, хлопцям, які були зі мною: одному відрізали три пальці на лівій руці… А одному відрізали чотири пальці на правій руці. Це те, що я бачила. …

– Коли нас привезли в Горлівку, ми ще були вчотирьох. Ми в різних приміщеннях утримувалися. На катування нас водили в одне місце і я ще всіх бачила. А от 24-го вранці, коли мене привели в прокуратуру, в кабінет прокурора, де проводилися катування, там був труп мого друга – Борі Місюренка. Він був розстріляний впритул. Тут рвана рана, правого ока в нього не було, а під ліве око на виліт ввійшла куля. Про інших моїх соратників я нічого не знаю, а Борине тіло… Мене змусили вдягати пакети на тіло і прибирати кров, прибирати кабінет від крові після того, як винесли труп Борі.

Їм теж свердлили, обрізали пальці, ложкою лізли в очі – видирали очі… Це було в мене на очах, я це бачила.

Це нелюдська жорстокість. Вони нічого не хотіли чути. Так, там були і хороші люди, були нормальні люди, які страждали через свою людяність. А в основі своїй – це звірі. Навіть звірів ображати не хочеться, тому що жоден звір так себе не поведе стосовно особин свого виду.

Зараз думаю весь час: ми ж могли проїхати, ми не доїхали 1300 метрів, навіть не півтора кілометра. Ми ж могли проїхати, коли зупинився автобус, і з автобуса вийшла жінка і побігла до наших машин. Ми могли ж, але зупинилися, «легенда» не спрацювала, визвалися «казакі» і далі вже почалося – пекло. Зараз є життя – «до», і є життя – «після».
ЗВІЛЬНЕННЯ

– Чесно кажучи, я нічого вам не можу сказати, як мене звільнили з полону. Я знаю ту офіційну версію, яка є на сьогоднішній день: тобто Безлер передзвонив Ковальчуку Василю (полтавський громадський діяч – ред.) і сказав, що насправді я жива і він мене може поберегти в честь того, що в нього велике свято – йому дали генерала-лейтенанта чи генерал-майора. Ну, словом, генерала йому дали. На честь цього він мене повернув. А насправді, як там було і що там було, не можу нічого сказати. Як велися пошуки, я також не можу нічого сказати. Чим займалися інші люди – про це може сказати моя дочка. Ну, а нам про це ніколи не говорять.
Скільки людей поклали життя свої, скільки страждань, скільки болю!

І занадто повільно ми рухаємося до розвитку, до якихось покращень. Я в цьому впевнена. Нічого в цьому світі не буває просто так. Від нашої енергетики, від наших молитв і від нашої волі залежить все, і в першу чергу – майбутнє наших дітей
Я скажу, що я дуже люблю Україну. Я дуже люблю народ України. Але те, що відбувається зараз – воно не лізе в жодні рамки. Це просто такий біль, дуже боляче! Скільки людей поклали життя свої, скільки страждань, скільки болю! І занадто повільно ми рухаємося до розвитку, до якихось покращень. Я в цьому впевнена. Нічого в цьому світі не буває просто так. Від нашої енергетики, від наших молитв і від нашої волі залежить все, і в першу чергу – майбутнє наших дітей.

В першу чергу, нам треба подумати: «А що я зробив, роблю і буду робити для того, щоб таке не траплялося ні в світі, ні в Європі, ні у мене вдома?»

Як говорить мій духовний наставник: «Іди молись». Молитви – це найсильніше, що є в нашому світі. Молитва змінює наш розум, дає нам силу вірити, жити і покращувати все, що навколо нас.

Я скажу, що дуже люблю людей. І старалася тою любов’ю погасити ненависть. Любов і молитва – це те, що мене врятувало. Я знаю, що любов і молитва спасуть світ. Як говорила мати Тереза: «Щоб вам не робили поганого, а ви любіть». І хто його знає погане це, чи хороше, адже тільки Господь знає про це. Якщо нам це дано пережити, то навіщо це – тільки Він знає. Тільки майбутнє, яке прийде, покаже для яких таких цілей тобі був посланий сьогоднішній день. Ну, а без сьогодні, не буде завтра.

ПРО БЕЗКАРНІСТЬ І ПОКАРАННЯ
Про безкарність я знаю тільки одне: все одно настане суд. Кров людська – не водиця. І сльози матерів – це не вода. Вони не впадуть просто так. І безкарно це не обійдеться, однозначно.

Боляче і образливо, що прийшло це страждання на цю землю. І коли стоїть перед тобою двометровий «балбєс» безмізкий, і каже: «вот с этой я позабавлюсь». А йому років 25-ть, а мені 50-ть, і він мені розказує, що він «русский солдат и приехал помочь дружественному народу»… Ну, а в 14-му році ж ніхто не казав, що там є росіяни, а їх там аж кишіло. І чеченці, і росіяни, і ті ж зі сходу Росії. Тож подумайте, скільки матерів з усіх сторін у сльозах і в горі. І відповідати за це повинен той, який насправді цю свою «галочку» десь поставив, вирішив це все розпочати.

Покарання… А яке покарання можна придумати для тої людини, яка відправляє на смерть інших людей? Ну яке покарання? Його вже Бог покарав. У нього нічого не залишилося людяного. Це вже просто особина. По-іншому не назвеш.

Людина влаштована так, що до тих пір, поки йому не зроблять боляче, поки його не пхнуть добряче, не вистачає розуму подумати «а навіщо я це роблю? А як би зробити, щоб було правильно, щоб комусь поряд зі мною було краще?». В основному всі звикли, що думають тільки про себе. Не подумає, що комусь поряд може бути погано від того, що ти свого пропихуєш.

Я вам скажу, що, у підсумку, винних на сьогоднішній день шукати десь не варто – винні ми самі. Це у нас самих, у першу чергу, не було єдності. В нас не було цілісності, єдності.

Ось відділилися від Радянського Союзу, а створити щось добре не змогли. Так якось собі жили та жили – і дожилися. При цьому при всьому, східні регіони – у них мізки «запудрені». З ними розмовляєш і стає їх реально шкода. Вони нічого не розуміють. Їхнє розуміння нашого життя тут зовсім не відповідає реальності – абсолютно, ніяк. І тільки любов’ю і теплом можна хоч якось змінити їхні погляди. Бо коли, наприклад, я розповідаю, що ми привезли жінку, яку «ополченці» побили і вигребли все у неї з дому, залишивши з чотирма дітьми, то кажуть, що такого бути не може. Як не може, якщо є? Вони не розуміють. При цьому самі беруть молотки і луплять один одного.

За 103 дні я дуже часто чула, як прив’язували людей до стовпів, як шокерами їх лупили, як їх просто били… Хтось проходив повз і били тих, хто висить на стовпах

Я молилися тільки про одне: Господи, прошу тебе, тільки б людей більше не били, тільки б люди не терпіли більше цих мук, тільки б не чути більше ці крики і болі.

Чи вірите ви в те, що санкції проти тих, хто відповідальний, проти Росії, вони будуть означати солідарність?

Я думаю, що це змінити можна тільки любов’ю. Солідарність теж потрібна. А посилювати санкції… Не знаю, але й по голівці гладити не варто. А як? Ну, не мені про це судити. Я думаю, що є більш розумні люди, які зрозуміють, як треба зробити.

Я хочу сказати: любіть один одного. Не дарма Господь дав нам цю заповідь. Біль породжує біль, а любов породжує любов. Нічого в цьому світі не буває просто так. Все, що нам дано, нам треба пройти. Любіть один одного.

Джерело:ukr-biz.org.ua