Повага дітей до батьків і старших є найважливішою з семи чеснот. «Шануй батька твого і матір…» (пам’ятаєте?). Якщо дитина не поважає і не любить своїх батьків, то вона схожа на молоде дерево, у якого немає коренів, або на струмок, у якого більше немає джерела.

Батьки подарували нам життя. Важко описати зусилля, які вони доклали, щоб виростити нас такими, які ми є.

Чого ж очікують батьки у відповідь? Їм необхідна увага, турбота, в ідеалі любов, але насамперед, повага (таким чином, дитина показує їм свою вдячність).

Поглянемо значення слова «повага»:

Повага – це почуття пошани, відношення, засноване на визнанні достоїнств, високих якостей когось, чогось. / Визнання важливості, значущості, цінності; висока оцінка.

А тепер поміркуймо, чи багато ми спостерігаємо сімей, де щасливо складалися стосунки між дорослими (дорослими!) дітьми та їх батьками?

Чому так відбувається?

Коли починається Епоха великої нелюбові?

Найчастіше батьки люблять своїх маленьких дітей (особливо, якщо вони слухняні) і вони відповідають їм взаємністю. Навіть, якщо це не так більшість батьків ніколи не зізнаються у своїй нелюбові до дітей (навіть собі). Вони терпляче намагаються задовольнити їх потреби. Але, давайте замислимося, про які потреби йде мова? Найчастіше їх турбота стосується задоволення фізіологічних (в їжі та інше) потреб і потреби в безпеці. Однак з прагненням любові у багатьох виникають проблеми. Любов замінюється на надмірну опіку. Зайва турбота не дає дитині можливості розвиватися, бо розвиток, як відомо, може бути лише на рівні подолання труднощів.

«Дитина не рослина, її неможна вирощувати в парнику, під ковпаком власного впливу»
А. Сорін.
Таким чином, дітей позбавляють можливості вчитися довіряти собі, вони ростуть з переконанням, що від них нічого не залежить. Найчастіше такі стосунки стають для дітей задушливими, і тут є два виходи – бунтувати або змиритись. Добре, якщо дитина бунтує. Гірше, якщо звикає.

В останньому випадку батьки назавжди беруть відповідальність за життя своїх дітей. А адже чим більше відповідальності ми беремо за свою дитину, тим менше відповідальності у неї залишається. Тим самим ми перевантажуємо себе. Нікому не відомо точно, в якому віці можна вважати, що батьки «зовсім ні при чому», і чи може бути таке взагалі. Тому вони відчувають довічну відповідальність за все, що зроблено їхніми дітьми. Отже, хтось замість дитини бере на себе функцію контролю за нею. Навіщо тоді дитині виробляти таке вміння у себе?

Маленьку дитину легко контролювати, але діти ростуть. І чим менше можливостей у батьків брати безпосередню участь у житті дітей, тим більше вони хвилюються через відчуття неможливості «пілотувати» їх політ (адже вони і тільки вони відповідають за результат!), і тим більше бажання критикувати і забороняти – як спроба повернути собі контроль. Ось і виходить, що в більшості випадків, коли діти чекають від батьків підтримки в своєму розвитку, батьки більше гальмують їх, ніж допомагають розвиватись. Дитина перетворюється у дорослого, який не має адекватного уявлення про власні можливості і не вважає себе відповідальним за своє життя.

Яке майбутнє чекає на батьків таких дітей?

«Усе найкраще дітям – до їхньої старості?
Діти ростуть, обганяючи доходи батьків?»
Малкін Р.
І не потрібно потім дивуватися тому, що батькам так важко приходиться, а їхнім оточуючим байдуже до цього! Ви думаєте, що діти відчувають подяку до таких батьків? Зовсім ні. Те, що легко дається, зазвичай мало цінується, якщо взагалі помічається.

Висновок: Не треба брати всю відповідальність, потрібно взяти лише свою!

Навіщо батькам прагнути контролювати свою дитину? Для того, що вони розглядають її, як продовження себе у цьому житті… Ви ж контролюєте свою руку чи ногу? Тому для багатьох батьків це дивне запитання. А як йдуть справи з потребами більш високого рівня? А ніяк.

Чи багато реального тепла та розуміння інтересів дитини в подібних стосунках? Отже, батьки (в кращому випадку) люблять дітей як частину себе і все… Повага до індивідуальності в цій системі відсутня в принципі.

До чого це призводить?

Елементарна неповага до особистості в дитячому віці (а особистість, безсумнівно, є) зазвичай поширюється і далі. Власне, саме в цьому і криється одна з основних причин конфліктів між поколіннями. Діти ростуть, але батьки продовжують вважати їх своєю власністю, безцеремонно втручаючись в їхнє особисте життя.

Які тут межі? У багатьох батьків в принципі відсутнє поняття особистого простору.
Як будується їхнє спілкування? Як правило, за принципом «мама (тато) краще знає, що тобі треба». Але ж і по мірі дорослішання дітей мама теж набуває все більшого життєвого досвіду – а значить, знову знає кращою.

Батьки намагаються прищепити дітям свої звички і погляди на життя. Їм боляче від того, що діти виявляються не такими, якими вони хочуть їх бачити, тому вони нещадно викорінюють будь-яке виявлення їхніх власних думок і відмінність, як бур’ян. Звичайно, з добрих спонукань (так їм здається). Вони щиро намагаються вберегти своїх дітей від помилок. От тільки яким шляхом? Як правило, шляхом постійного пошуку недоліків і вказівки на них… Тим самим, вони перетворюють їх у невдах, як у власних очах, так і в очах самих же батьків.

Якщо батько (мати) вважає, що дитина його продовження, поліпшена копія, то дитина неминуче стає заручником батьківських амбіцій, комплексів, знаряддям для зведення рахунків як з іншими людьми, так і зі світом в цілому. Вона «повинна» виправдати надії батьків, досягти того, чого не змогли вони, вести правильний за їх розумінням спосіб життя і т. д. Насправді ми знову маємо справу з неповагою до іншої особистості, якій забороняється самій вирішувати як їй жити.

«Дай батькам трішки довіри і вони скористаються нею як ломом,
щоб розкрити тебе, і перевлаштувати твоє життя, позбавивши його найменшої перспективи»
Дуглас Коупленд.
Батьківське марнославство здатне як допомогти дитині – підтримати в досягненні результатів на власному шляху і після цього здобути почуття гордості за нього, так і серйозно ускладнити життя.

Сценарій в цьому випадку може розвиватися кількома шляхами.

1. Успішна реалізація запропонованого сценарію ціною величезних зусиль, дає батькам можливість пишатися дитиною, але йде врізнобіч з її справжніми інтересами. При цій схемі страждає син/дочка.

2. Розчарування батьків з приводу неуспішності життя сина (дочки), який або не зумів реалізувати запропонований батьками сценарій через відсутність нахилів, або і не намагався цього зробити. При такому розвитку ситуації страждають як батьки, так і їхні діти. Усвідомлення того, що ти розчарував близьких тобі людей – більше того, батьків (перших і, як правило, найважливіших осіб в житті будь-якої людини) – може бути нестерпним тягарем.

3. Досягнення успіху всупереч бажанням батьків, можливо – реалізація протилежного сценарію. При цій схемі, навіть, якщо життя людини складається успішно як з її, так і з загальноприйнятими точками зору, батьківська гордість не має яких-небудь підстав. Адже успіх досягнуто не завдяки, а всупереч батькам і, фактично, є спростуванням їх власних переконань, цінностей, а в кінцевому рахунку, всього їх життєвого досвіду (тобто їх життя в цілому). Такий варіант розвитку подій часом сприятливий для самої дитини, яка його реалізувала, але, як правило, не для батьків.

Потрібно пам’ятати: будь-який сценарій – це жорстка схема, яка обмежує гнучкість, мобільність, адаптивність особистості. Якщо прагнення спростувати сценарій, запропонований батьками, починає визначати життя людини, воно може завести її настільки ж далеко від її головного завдання – самореалізації – як і покірне дотримання їх волі.

Основне завдання батьків – створити умови, в яких дитина поступово зможе навчитися спиратися на себе, звертатися до власних можливостей і розвивати здатність самому задовольняти свої потреби. Головна позитивна ознака хорошого батька (мати) — він бачить в дитині людину (особистість), а не «матеріал», з якого можна «виліпити» все, що він вважає за потрібне.

На жаль, багатьом батькам навіть не втямки, що радість за успіх дітей, визнання їх самостійності в його досягненні та просто повага до їх індивідуальності також можуть бути внеском у створенні дітьми їхнього власної унікального життя.

А що стосується основного знаряддя виховного процесу – критики і вказівки на помилки, то «що посієш, те й пожнеш».

Критикуючи, виховуєш лише критиків. Сам критикуєш, а у відповідь хочеш лише подяки і поваги? Але, звідки діти це візьмуть, якщо батьки їм лише зауваження роблять, тим самим міцно вбиваючи в голову ідею, що вони невдахи і все що вони роблять недостатньо добре?

Ми втягнуті в круговий процес неповаги. Виховати в дітях повагу, якщо ти сам не поважаєш інших, неможливо.

Головне вчасно зрозуміти, що діти виросли. Інакше дітям нічого не залишається, як відмежовуватись від батьків або навіть і позбавлятися від них, як від старого баласту, — виїхавши куди-небудь подалі. Яке вже тут повага і вдячність…

Основою вимог поваги до батьків є судження про те, що літня людина заслуговує поваги вже тому, що вона старша («Ми життя прожили! Доживеш до моїх років…»).

Однак, як не жорстоко це звучить, теоретично людина старшого віку заслуговує поваги:

– за те, що вона про нас дбала і тепер має право розраховувати на відповідну турботу;
– з роками отримала безцінний життєвий досвід.

За турботу, безсумнівно, спасибі – дбали, як уміли і дійсно вправі очікувати від нас відповідної підтримки. Очікувати, а не вимагати (якби це обурювало багатьох батьків!).

«Батьки і вчителі – це в першу чергу ті, хто дає, а діти й учні – ті, хто це бере. Правда, батьки теж отримують щось від своїх дітей, а вчителі від своїх учнів. Але рівноваги це не відновлює, а лише пом’якшує її відсутність. Але батьки самі були колись дітьми, а вчителі – учнями. Свій борг вони погашають, передаючи наступному поколінню те, що отримали від попереднього. І таку ж можливість мають їхні діти й учні»
Б. Хеллінгер.
Отже, взагалі неправильно розглядати цей процес як повернення боргу. Адже неможливо віддати борг за життя, яке подарували нам батьки. Такий борг ніколи не може бути «погашеним». А вимога повернути викликає протест дітей: «Я вам нічого не винен», «Виховуючи мене ви лише виконували свій батьківський обов’язок». Якщо життя і турбота про нас – це борг, то його можна повернути тільки тому, у кого їх брав. Така точка зору зупиняє хід життя, породжуючи у дітей провину, відчай і злість, а у батьків, яких «кинули», не повернувши те, що взяли в борг, відчуття безглуздості прожитого життя.

Інша справа, якщо розглядати стосунки батьків і дітей як внесок у їх розвиток.

«Внесок – це надання комусь у користування результатів своїх досягнень на договірних умовах: під відсотки, в обмін на щось, на певних умовах, які зрозумілі двом сторонам. Борг – це вантаж, внесок – це підтримка. Вкладаючи у дітей, батьки можуть сподіватися на отримання «відсотків» в старості: їхню увагу, допомогу, догляд. Це те, що батьки отримали від своїх батьків, коли самі були дітьми. Це те, що їх діти дадуть своїм дітям. Саме дадуть, а не повернуть»,
Н.Манухіна.
Тому важливо виховувати дітей, які розуміють, що в житті потрібно не тільки брати, але і давати. Інакше неминучі звинувачення в недостатності вкладень, або взагалі знецінення батьківського вкладу (недодали, дали, але не те і т. д.).

Чи можна виправити такі стосунки? В переважній більшості, можна (потрібно тільки хотіти цього). Яким чином? Наважиться вступити в діалог. Розібратися у взаємних очікуваннях (адже вони не завжди є зрозумілими для іншої сторони!). Висловити свої почуття, адже там, де є така ненависть, обов’язково є і любов. Просто взаємні образи не дають їй можливості «вийти назовні», як могильна плита перекривають доступ до свободи від взаємних звинувачень, критики, невдоволення. Ті батьки, які щиро радіють досягненням своїх дітей, завжди залишаються потрібними і бажаними для них. Їхні діти визнають, що багато чого хорошого і корисного їх навчили саме батьки. І тоді з’являється радість спілкування. І звучать слова схвалення та подяки в адресу одне одного. А про те, як відбуватиметься це спілкування завжди можна домовитися. Як «дорослий» з «дорослим». Адже в нормі батьки не живуть тільки заради дітей, тільки їх життям, вони мають свої інтереси, будують стосунки з багатьма іншими людьми.

З повагою до життєвого досвіду батьків справа складніша. Життєвий досвід цінний у тому разі, якщо робить людину мудрішою. Але якщо колись літні люди були носіями традицій, що передаються наступним, підростаючим поколінням, то в наш час це не завжди так. Що ж стосується мудрості, то багатьом з представників старшого покоління вона аж ніяк не властива. Якщо щось з роками накопичується, то це швидше за все образа на весь світ у поєднанні із нікуди не зникаючим бажанням лізти в життя давно дорослих дітей. Мудрість передбачає розширення світосприйняття з врахуванням великого життєвого досвіду. А, отже, більшу гнучкість і терпимість до інших, в основі яких лежить знання людей, розуміння того, що всі ми відрізняємося один від одного та повага до індивідуальності.

Конфлікт «батьків і дітей» — вічний. Будь-яке суспільство являє собою систему взаємодії вікових верств, а його розвиток – це послідовна зміна і спадкоємність поколінь, яка завжди вибіркова: одні знання, норми і цінності засвоюються і передаються наступним поколінням, інші, які не відповідають умовам, що змінилися, відкидаються або трансформуються.

Батьки і діти дивляться на світ з різних точок зору. Діти хочуть змін, батьки стримують прогрес, викликаний дітьми, щоб перехід від старого до нового пройшов більш гладко.

«Молодим здається, що старі дурні, але старі знають, що молоді — дурники!»
Агата Крісті.
Важливо не забувати про взаємну повагу (саме взаємну, а не ховатися за фразою «яйце курку не вчить»), визнавати право на власну думку.

Тож хто повинен почати рух назустріч (якщо є бажання налагодити стосунки)? Діти чи батьки? Той, хто мудріший.

Якщо це батьки, то чи не їм необхідно першими зробити крок назустріч дітям? Якщо це діти, то чи не час їм припинити будувати стіни, і почати будувати мости? Але, адже в більшості випадків, і ті і інші вважають, що їхня справа вимагати (любові, турботи, поваги, вдячності). Вимога — це шлях в нікуди. Так, можливо, саме час змінити напрям (почати рух назустріч одне одному а не навпаки)?

Джерело:kenguru.plus