Розуміти один одного без слів

З першими проблисками сонця все навкруги ожило – бурхливо бігли струмочки, весело щебетали птахи, з-під снігу, який ще де-не-де виднівся, пробивалися перші квіти. Цей весняний настрій передався і Василеві. Йому хотілося усьому світу розповісти про своє щастя.

Він так довго чекав цього дня. Сьогодні приїжджає його Марія з далекої Італії. Це ж скільки він її не бачив?! Чотири, ні, п’ять років. Яка вона? Чи змінилася? Від думок про дружину у Василя аж дух перехоплювало.

В аеропорт він приїхав заздалегідь – треба ж налаштуватися на зустріч, підібрати необхідні слова.

Згадав їхнє перше побачення. Тоді він теж не знав, що має їй сказати. Вони довго мовчали, поки одночасно не почали сміятися. Василь і Марія завжди розуміли один одного з півслова, а то і без слів.

А яким красивим було їх весілля! Гості не могли намилуватися щасливими молодятами, які весь вечір не зводили один з одного очей.

І почалося у них спільне життя – не гірше, і не краще, а таке, як і в інших. Нaрoдилaся у них донечка, через два роки — синочок. Непогано жили, практично не сварилися. Але діти підростали. Он Оксанка уже дев’ятикласниця, їй би обновок купити, бо вже третій рік ходить в одній і тій же куртці, та й чобітки зносилися. А грошей кaтaстрoфiчно не вистачає.

Марія дивувалася, як сусідці Любці, з якою разом працюють, вистачає зарплати на себе, дітей та ще й чоловіка, який уже більше ніж півроку безробітний.

– Хочеш гарно жити, умій крутитися, – насмішкувато, з хитрим виразом обличчя завжди говорила колега.

Згодом розповіли Марії, як Любка «крутилася». Завела собі багатого коханця та й геройствувала. Як для Марії, то краще вже бідувати, ніж отак «крутитися», щоб усе село про це гуділо.

Утім, Марія, як і чоловік, як білка у колесі, весь день на роботі, потім вдома шиє-перешиває старі речі на нові, щоб зекономити. До ночі вишиває рушники, сорочки, а потім продає їх. Її Василь теж хазяїн, яких ще пошукати треба. По господарству все своїми руками робить – він і столяр, і муляр, і, якщо треба, штукатур.

Колись подруга Таня говорила їм, щоб втікали до міста. Там, на поверсі, зовсім інше життя. Зробила ремонт у двох-трьох кімнатах, та й спокій на декілька років. А що тут, у їхньому селі? То дах міняти треба, бо протікає, то двері у сараї похилилися. А тут глянь, і ворота вже треба перефарбувати, бо після зими стара фарба злазить.

Та все б нічого, бо роботи вони не бояться. Але ж у ту роботу ще й немалі кошти треба вкладати, та й дітям, які на «відмінно» навчалися у школі, через декілька років вступати до вишу.

Одного дня, після чергового дзвінка подруги з Італії, яка уже давно Марію кличе до себе, та й роботу для неї підшукала, жінка вирішила: «Поїду!». Скільки Василь не відмовляв дружину не їхати – все марно.

Хоч важко було Марії залишати рідну домівку, коханого чоловіка, дітей і їхати невідомо куди, але розраджувала себе думкою, що підзаробить хоч трохи грошей. Та й знала, що Василь справиться з дітьми і з господаркою. Він у неї добрий, роботящий, тямущий.

– Тату, танцюй! Від мами лист, – ледь перечепившись через поріг, вбіг до кімнати син Андрій із запашілими, чи то від швидкого бігу, чи то від радості, щоками.

Вмить у Василя засвітилися очі, на обличчі з’явилася усмішка.

«Доїхала добре, тільки сильно сумую за вами» – перечитував, немов молитву.

Такі листи до нього приходили упродовж цих п’яти років щомісяця. Регулярно надсилав листи-відповіді і Василь. Писав їх уночі, коли діти уже спали. Наодинці йому було легше зібратися з думками. У такій інтимній обстановці, де тільки він і, поміж рядками, його дружина, Василь не соромився писати про те, як сильно він її кохає.

Джерело